«25 лютого: День народження Лесі Українки чи День української жінки?»   

 Інформаційний дайджест

25 лютого 2024 року виповнюється 153 роки від народження Лесі Українки: найвідомішої поетеси, драматургині, перекладачки, фольклористки, першої української модерністки та громадської діячки Лариси Косач-Квітки. Вона увійшла в історію літератури як Леся Українка. Однак зі шкільних підручників жінка у багатьох поколінь українців асоціювалася лише з поневоленим селянством, невиліковною хворобою та суворою вдачею.

У цьому матеріалі зібрані «цікавинки»: штрихи до образу і біографії Лесі, які роблять її сучасною і про яку не писали у підручниках.

Леся Українка прожила коротке, але насичене та яскраве життя. В ньому було багато боротьби: з хворобою та інвалідністю, поглядами суспільства, за право бути українкою, мати власну думку та жити своїм розумом, ні від кого не залежати. Що ж то була за жінка, яку Іван Франко назвав “єдиним мужчиною в нашому письменстві”?

Раннє дитинство — з декретним татусем

Перші пів року свого життя Лариса Косач провела з батьком. У її матері була післяпологова анемія, яку жінка лікувала у Європі. Петро Косач на цей час взяв відпустку та піклувався про двох дітей: старшого Михайла та новонароджену Лесю. Він самостійно годував немовля розведеним водою коров’ячим молоком.

  • Іншими словами, 153 роки тому родина майбутньої поетеси жила за такою родинною моделлю, яка у розвинених країнах є звичною і яка досі залишається екзотикою в Україні

Леся Українка хворіла з дитинства

У 10 років дівчинці поставили страшний діагноз “туберкульоз кісток”. Для кінця 19 століття це було фактично смертним вироком. Але в родині були гроші, тому за Ларису боролися все її життя. Ця хвороба зробила її прикутою до ліжка: кілька місяців дівчинка провела у гіпсі. Їй видалили деякі уражені туберкульозом кістки. Рухатися Ларисі було боляче все подальше життя. Зрештою хвороба вбила її у 42-річному віці  —  відмовили нирки.

  • За сучасними мірками Леся була людиною з інвалідністю. Але, не зважаючи на стан здоров’я, вона прожила неймовірно насичене життя. 

Енциклопедична освіта через “дистанційне навчання”

Через свою хворобу дівчинка мусила навчатись вдома: за програмою матері, українською мовою. Пізніше окремі вчителі приходили до неї додому.  У 4 роки Лариса навчилася читати, у 5 почала писати драматичні твори, грати на роялі та написала власну музичну п’єсу, у 6 років – майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія». У 12 років переклала «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя, а у 14 — опублікувала першу свою поему «Русалка». У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Вперше як Леся Українка Лариса Косач підписалася у 1884-му, коли у львівському часописі “Зоря” вийшов друком її вірш “Конвалія”. Існує версія, що цей псевдонім поетеса взяла від дядькового “Українець”. Водночас він також міг використовуватися, як такий собі знак читачам Галичини, що авторка походить з Великої України. Лесею ж дівчину називали в родині.

Леся фактично була поліглотом, адже досконало знала 9 мов:   російську, українську, російську, польську, болгарську, англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину. Тому читала європейську літературу в оригіналі та багато перекладала. Драматичні твори Леся Українка почала писати у 5 років. Вона подарувала нам не тільки літературні шедеври, а й нові слова: “напровесні” та “промінь”.

У 10-річному віці, внаслідок операції, дві руки та ногу Лесі зафіксували у гіпс. Пальцями ступні вільної ноги юна письменниця навчилася грати на фортепіано. мала абсолютний слух та надзвичайний талант до музики. Отже, якби не хвороба, ми б мали в особі Українки ще й видатну композиторку.

Також Косач-Квітка чудово малювала (в тому числі й морські пейзажі); деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Її називали першою мариністкою в українському мистецтві. На жаль, збереглася лише одна картина Лесі Українки олійними фарбами.

  • Отже, всі ці таланти вона розвинула в основному самоосвітою, не відвідуючи ніяких навчальних закладів, можна сказати – дистанційно. Дивовижно, що попри всі феноменальні здібності Лесі, мати вважала її відсталою.

Леся Українка – українська патріотка в російській окупації

Родина Косачів належала до аристократії, але при цьому всіляко підкреслювала свою українськість. Усі змалечку розмовляли українською, діти носили народний одяг. А це у Києві на початку ХХ століття було “чревато”: після вбивства імператора Олександра ІІ почався період реакції.

У ніч з 17 на 18 січня 1907 року поліція обшукала київську квартиру Косачів та вилучила 121 брошуру соціалістичного змісту, які переважно належали братові поетеси Михайлові. Лесю Українку та її сестру Ольгу заарештували та протримали у відділку всю ніч. Відтоді Леся Українка опинилася під негласним наглядом поліції: перед поїздками будь-куди вона мала письмово інформувати поліцію. Неодноразово цензура забороняла її твори, тому більшість робіт Леся Українка друкувала за кордоном Російської імперії (на Галичині чи в Буковині, які тоді були частиною Австро-Угорщини).

Особисті листи Лесі Українки (яких до речі збереглося близько 900-та) свідчать: вона ставилася до Росії як патріотка поневоленої країни до свого окупанта.

Так, у листі до Михайла Павлика (який Леся пише у 1895 році з Болгарії) вона зазначає: “Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».

Таке відношення до громадян “країни-агресорки” проступає й в інших листах з подорожей.

Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх «никакая собака не поймет», хоча «собак» таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці. Бувають пресмішні сцени.

Все їм недогода! … За обідом знов бурчання: «Черт знает что! Тут даже антоновки порядочной нет! Какие здесь яблоки? Разве это яблоки?» – і закладає за обидві щоки груші, виноград, мандарини, фініки і-таки яблука!”

А ці рядки з листів Лесі Українки наче писані вчора про наше сьогодення:

“Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном… Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу».

Леся Українка – туристка та євроінтеграторка

Через необідність постійного лікування Леся Українка об’їздила всю Європу, тривалий час жила в Італії та Єгипті, 3 роки прожила в кримській Ялті.

Перші подорожі до Європи змінили дівчину. У 1891 році в листі дядькові Михайлу Драгоманову (який тоді жив у Софії) вона пише:

«Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»

За кордоном вона відвідала майже всі найкращі європейські театри, прекрасно зналася на європейському мистецтві, скрізь записувалася до найкращих бібліотек, цікавилась новинками літератури, науковими працями. Європейські тенденції поетеса всіляко просувала в українську культуру та стала однією з провісників модернізму в українській літературі.

За свого життя Леся Українка відвідала або жила в таких місцях: Луцьк, Софія, Шабо, Кимполунг, Відень, Київ, Колодяжне, Друскеніки, Сан-Ремо, Кутаїсі, Тбілісі (Тифліс), Хоні, Ялта, Стамбул, Венеція, Берлін, Львів, Чернівці, Алупка, Євпаторія, Смірна, Неаполь, Гелуан (Єгипет), Гадяч, Одеса, Алушта, Сімферополь, Новоград-Волинський, Санкт-Петербург, Женева, Берн і Цюрих, Мінськ, Владая, Тарту (Дерпт), Сурамі, Телаві.

Трудоголік

Наша уславлена літераторка була надзвичайно працездатною людиною. Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – взагалі за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського.

Загалом повне зібрання творів Лесі Українки — це 14 томів праць. Серед них 12 поем, 22 прозових та 22 драматичних твори, 270 віршів. А ще 33 праці літераторка так і не завершила.

Леся Українка – феміністка в літературі та житті

Леся Українка неабияк підтримувала емансипацію та жіночі рухи задля більших можливостей жіночої самореалізації. В цьому вона пішла стопами своєї матері Ольги Косач, яка теж була активісткою українського жіночого руху.

Леся значною мірою вплинула на розвиток феміністичної течії й в українській літературі. Героїні творів Лесі Українки – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді та незалежні жінки — для сучасників авторки стали абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії.

Іти проти усталених норм та поглядів Леся Українка не боялася не лише у творчості, а й у своєму власному, реальному, житті. У 1901 році вона зблизилася із правознавцем, етнографом та фольклористом Климентом Квіткою. Він був незаможним, на 9 років молодшим і теж хворим на туберкульоз.

Проте Леся не переймалася, і в листі до Кобилянської писала: «Я не знаю, якою буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одне одному».

З Квіткою близько 5 років Леся прожила “цивільним шлюбом”: під тиском родини повінчалися лише у 1907 році. Оскільки мати поетеси, Олена Пчілка, завжди була проти цього шлюбу, тож і вінчання пройшло без свідків і гостей, а батьків Леся Українка сповістила про подію листом.

Подружжя навіть відмовилося від фінансової підтримки Лесиних батьків. Тож в останні роки Леся Українка підтримувала чоловіка – була “фрілансером”, заробляючи на життя та лікування перекладами і приватними уроками.

Леся померла 1 серпня 1913 у грузинському селищі Сурамі, куди перевели по службі її чоловіка. А ховали її у Києві, біля брата та батька. Перед самим Байковим кладовищем труну на плечах несли шестеро жінок — подруги письменниці та відомі українські діячки.

Поліція імперії боялася українську поетесу навіть після її смерті: ховали Лесю на Байковому кладовищі у Києві під суворим наглядом кінної поліції. Влада боялася, що похорон може перетворитися на український національний мітинг, тому заборонили прощальні промови. Попри це, похорон Лесі Українки перетворився на масову акцію.

Свято української жінки?

Отже, як видно, Леся Українка була не лише поетесою, професійною перекладачкою та мультимузиканткою. Письменниця активно просувала ідеї фемінізму та гендерної рівності, зокрема, право жінок на особисте життя, тіло та гроші. Тобто, її справедливо можна назвати феміністкою свого часу. Тому не дивно, що саме дату її народження хочуть використати в якості Дня української жінки. Навіть рік тому до Верховної Ради внесено проєкт Закону про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо встановлення українських свят, яким 25 лютого пропонується відзначати День української жінки. Більше того, цією датою хочуть замінити Міжнародний день боротьби за права жінок.

Звідки пішло 8 березня

За офіційною версією, виникненню свята передували численні страйки робітниць текстильних фабрик у США та Європі у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. Один із перших — “марш порожніх каструль” — відбувся 8 березня 1857 року. Протести набували масштабу і в 1908 році Соціалістична партія Америки оголосила 28 лютого першим Міжнародним днем жінок.

Фото  страйк жінок у Франції.

Сучасна дата була введена з подачі активістки Клари Цеткін з Соціал-демократичної партії Німеччини, яка закликала щорічно шанувати День солідарності жінок і боротися з дискримінацією їхніх прав.Таким чином, 8 березня пов’язане з радянським режимом тільки підміною поняття свята й аж ніяк не його походженням.

День української жінки замість 8 березня: критика

Попри існування законопроєкту про встановлення 25 лютого Днем української жінки натомість 8 березня, здебільшого цю ідею українське суспільство сприйняло неоднозначно й пропозиція не знайшла втілення.. Критика стосується перебування авторів законопроєкту поза історичним контекстом. Ініціаторки – народні депутатки – пішли шляхом найменшого спротиву і пропонують скасувати День боротьби за права жінок, бо чомусь вважають його радянським. Між тим, СРСР не створював цього свята, тому воно не комуністичне і не радянське. Більше того, вже є Міжнародний день прав жінок. Тоді для чого створювати штучне свято замість 8 березня в День народження Лесі Українки? Чи не призведе це до поступового забуття письменниці. Адже замість того, щоб шанувати її пам’ять, суспільство дискутуватиме щодо доцільності Дня української жінки.

А поки в активістських колах точаться ці дискусії, ми продовжуватимемо вшановувати пам’ять видатної української поетеси, драматургині, письменниці, перекладачки, культурної діячки Лесі Українки, чий внесок в українську літературу та культуру важко переоцінити.

За матеріалами Наталі Жукової

 

Інформація про виконання Державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання на період до 2025 року

Інформація про проведені заходи до Дня Соборності України

 

Про відзначення Міжнародного Дня Європи у закладах (професійно-технічної) освіти області

9 травня у країнах Євросоюзу  та у  нашому місті  відзначався День Європи. Європейський вибір України – це запорука її розвитку і альтернативи цьому вибору немає. Україна пройшла довгий і тернистий шлях, щоб довести до логічного завершення ідею інтеграції у Європейський Союз.

Всі заклади професійної (професійно-технічної) освіти області долучились до проведення освітніх заходів, виступивши на підтримку Європейського Союзу та  акцентуючи на аксіоматичному твердженні про те, що наша держава належить до європейського спільного дому.

Заслуговують на особливу увагу загальноучилищні Тижні Європи, що включали в себе найрізноманітніші інформаційно-просвітницькі заходи,  уроки, виховні та інформаційні години щодо європейського майбутнього України, тематичні бесіди, виступи-лекторії у бібліотеках, «круглі столи», веб-калейдоскопи цікавих фактів. Вихователями та наставниками груп поширювались в учнівських вайбер-групах та classroom відеоролики: «Мої європейські цінності», «Історія створення ЄС», «Як влаштований Європейський Союз», «Представництво Європейського Союзу в Україні».

Також у багатьох закладах проводились різноманітні конкурси та вікторини, наприклад: конкурси учнівських електронних інформаційних плакатів «Єдність у різноманітності», онлайн-вікторини на тему «Демократія – як цінність країн Європейського Союзу», конкурси учнівських творів за темою «Що я можу зробити для перемоги гідного Європейського життя в Україні», квести  «Європа починається з кожного з нас», інтерактивні  онлайн-ігри «Вивчай Європу – змінюй Україну».

У бібліотеках освітніх закладів було організовано конкурси фотоколажів   «Україна – держава європейська», проведено книжково-ілюстративні виставки: «Європа – наш цивілізований вибір», «Європа у барвах і слові».

В читальних  залах бібліотек закладів професійної (професійно-технічної) освіти  для відвідувачів із числа переселенців, які проживають в гуртожитках, проводилися онлайн-подорожі: «Туристичними шляхами Європи», «Віртуальні мандрівки бібліотеками країн Європи» та ін.

Учнівська молодь ЗП(ПТ)О активно та творчо долучалася до проведення заходів, адже кожен здобувач освіти розуміє просту та справедливу істину про те, що  Європейський Союз виступає союзом демократичних держав, які працюють разом заради збереження миру і  прогресу – щоб попередити жахливі війни та їх наслідки. Разом – до ЄС, з вірою в серцях у нашу Перемогу та перемогу європейських цінностей!

День матері: історія святкування та традиції

    У другу неділю травня українці відзначають день найдорожчої для кожного з нас людини – матері. І здається цілком природним, що в нас є таке свято. Та з чого ж усе починалося?

Традиція святкувати День матері прийшла до нас із США. Саме там 8 травня 1914 року його офіційно відзначили вперше.

Проте перші згадки про цей день з’явилися набагато раніше. Схоже свято існувало у древніх греків – це був день ушанування богині Реї, матері всіх богів. А у стародавньому Римі відзначали день богині-матері Кібели. Святкування тривало три дні у березні. Кельти вшановували богиню Бріджит – войовничу жінку, яка поєднала в собі тендітність і неймовірну силу.

Британці ще з XVII століття влаштовували «Материнську неділю». Це була четверта неділя посту, під час якої вшановували матерів. У вікторіанські часи діти з бідних родин часто працювали далеко від дому. Лише один раз на рік їх відпускали додому на один день, тож вони намагалися принести своїм мамам чи бабусям маленькі подарунки, щось на кшталт букета квітів. Цікаво, що з тих часів і до сьогодні заведено у цей день дарувати британським мамам тортик, прикрашений дванадцятьма кульками марципанів.

А в Америці вперше про День матері заговорили 1872 року, коли відома американська пацифістка Джулія Ворд висловила ідею щодо цього свята – єдність матерів за мир у всьому світі. Щороку вона влаштовувала в Бостоні масові мітинги. На жаль, її слова тоді не були почуті.

У 1907 році естафету перейняла Анна Джарвіс. Передчасна смерть її матері стала для жінки справжньою трагедією. Вона вважала, що не змогла повною мірою віддячити мамі й висловити їй свою любов. У пам’ять про неї Анна намагалася переконати державних чиновників запровадити свято для всіх матерів. Вона писала листи до всіх конгресменів, сенаторів і публічних осіб, державних установ та законодавчих органів. У цьому її підтримало багато жінок. І їй таки пощастило – 1910 року штат Вірджинія першим офіційно відсвяткував День матері. А через 4 роки тодішній президент Вудро Вільсон погодився відзначати цей день кожної другої неділі травня. Сьогодні в США заведено носити в цей день на одязі гвоздику: якщо вона будь-якого кольору, крім білого, – мати жива, якщо біла – то це вшанування померлих матерів. Таку ж традицію перейняли австралійці.

Згодом, після закінчення Першої світової війни, традиція розповсюдилася й по інших країнах. Першою свято підтримала Швейцарія. Ще близько 30 країн обрали для цього дня інші дати: норвежці святкують День матері у лютому, вірменці – у квітні, білоруси, аргентинці та індійці – у жовтні, іспанці та португальці – у грудні. І кожна з країн святкує його по-різному.

В Австралії, наприклад, цей день не є ні офіційним, ні державним святом. Та це не заважає місцевим жителям ушановувати своїх матерів. Австралійці дарують подарунки свої мамам на знак поваги ще з 1924 року. Але історія цього дня досить своєрідна: одна панночка на ім’я Джанет Гайден якось потрапила до державного будинку для жінок. Їх там було чимало й усі вони були покинуті та забуті. Джанет вирішила підбадьорити їх і розпочала масштабну акцію – збирала пожертви від місцевих підприємців, державних чиновників, простих чоловіків і школярів, аби зробити цим жінкам подарунки. Очевидно, ідея всім припала до душі, тому наступного року все повторилося. Сьогодні, окрім дати святкування, традиційними тут стали і хризантеми, які отримує кожна матуся.

Японія вперше відсвяткувала День матері 6 березня 1931 року. Це був день народження імператриці Коджюн. Однак свято не набуло популярності. Зате після Другої світової війни, коли вплив США в Японії був особливо відчутним, місцеві перейняли традицію й до сьогодні святкують День матері у другу неділю травня. Місцеві жителі дарують жінкам у цей день гвоздики. І хоча японці завжди славилися не найпривітнішим ставленням до жінок, вони розуміють, що центральною фігурою традиційної сім’ї завжди була, є і буде жінка.

У Мексиці в цей день відбувається спеціальна католицька служба, під час якої звучить пісня Las mananitas. А в австрійських ресторанах з’являються спеціальні страви до Дня матері.

Та найбільше, напевно, люблять це свято жителі турецького міста Афйон-Башмакчі – вони святкують його 52 рази на рік – щоп’ятниці. Але така традиція виникла не випадково. Раніше дівчата, що вже вийшли заміж і пішли з рідного дому, щоп’ятниці відвідували своїх матерів. Звичай зберігся й до сьогодні. Всі заклади у цей день закриті, окрім магазинів, які радо вітають жінок.

В Україні офіційно День матері почали святкувати з 2000 року. Саме тоді було постановлено вітати наших матусь у другу неділю травня. Але ідея виникла набагато раніше. У 1928 році Союз українок Канади вирішив вшанувати мам. Отже, перший День матері святкували українці з діаспори. Однак уже наступного року дійство відбулося у Львові, і знову ініціатором стала жінка – редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисилевська. Того ж року Союз українок посприяв поширенню свята по всій західній Україні. Під їхнім патронатом різноманітні молодіжні та культурні організації влаштовували гучні заходи, аби вшанувати рідних матусь.

З приходом радянської влади День матері заборонила влада. Його не святкували впродовж майже 50 років. Коли Україна нарешті здобула незалежність, громадські організації, серед яких був той самий Союз українок, повернули свято українцям.

Чому мами заслужили на таке особливе ставлення – очевидно. Але на державному рівні символізм свята набуває глобальніших обрисів. Держава, чи то народ, вбачає в матері берегиню роду, спадщини, культурних цінностей, традицій і звичаїв, які вона передає своїм дітям. В їхніх руках – продовження роду та виховання достойних членів суспільства. Крім того, українські мами – справжні захисниці! Не має такого роду чи виду військ у Збройних Силах України, де б не проходили військову службу жінки.

Цікаво, що День матері відзначають не тільки на державному рівні, а й на релігійному. Напевно, травень не випадково обрали для цього свята – це місяць Пречистої Діви Марії, до якої ще українські козаки та князі звертались за допомогою та заступництвом. Навіть для древніх слов’ян цей місяць був особливим: вони вважали, що природа-мати пишно одягає свою дочку-землю квітами та зеленню, щоб та дарувала людям життя.

День матері – це день, коли ми можемо подякувати нашим мамам за все те добре, що вони для нас зробили, за їхні самопожертву та любов. Тому не забудьте привітати своїх матусь. Цього дня ви можете подарувати їм щастя!

           

Про традиції святкування Велокодніх  свят

Великдень святкують у всьому світі. Назвати цей день звичайним святом було б неправильно, адже воно вважається культовою подією світової історії і головним днем ​​у році для всіх православних християн. Кожен, хто шанує це свято, отримує надію на порятунок, адже воскрес Христос. Світле Воскресіння прийнято наповнювати добрими справами, чимало обрядів і традицій в Україні пов’язане з ним.

У багатьох куточках  України великодні традиції та обряди дотримуються практично в незмінному вигляді, такими, якими вони дійшли до нас з найдавніших часів.

Святкування

Хто знає, чому Великдень щороку святкується в різні дні? Напевно, більшість. І все ж… У 1-му столітті нашої ери воскресіння Христа святкували кожного тижня, але у 2-му вже почалися суперечки щодо  цього питання. Тому відбувся Нікейський собор, на якому постановили, що Великдень святкуватиметься після 21 березня в неділю після повного місяця. А оскільки це явище відбувається завжди в різний час, то і дата святкування різниться. Тому, щоби визначити дату святкування Великодня, спочатку визначають, коли місяць вперше буде повним після весняного рівнодення. А наступна неділя і буде святковою.

Однак, християни користуються двома різними календарями. Православні та греко-католики слідують юліанському календарю. Католики віддають перевагу григоріанському, згідно з яким весна розпочинається раніше на 13 днів. Саме тому католицький та православний Великдень святкують у різні дні, але деколи трапляється, що обидві дати збігаються.

Великодня ніч

                У цей час стається чимало цікавого. Більшість християн йдуть до церкви на нічне богослужіння. Однак у деяких європейських народів є звичай: люди запалюють великі вогнища, які символізують перемогу Христа над темрявою язичницьких часів.

Наші предки цієї ночі розпалювали вогнище біля церкви та всю ніч слідкували, щоби воно не згасло. Всі решта, хоч і залишались вдома, теж намагались не спати. Казали, хто засне у цю ніч, весь рік буде сонним.

У великодню ніч будь-хто міг випробувати свою вдачу. Предки вважали, якщо взяти червоне яйце і піти з ним на пошуки прихованих скарбів, то неодмінно їх знайдеш. Яйце, нагріваючись у руці, вказує на потрібну місцину. Але додавали, що цей обряд досить небезпечний.

Писанки

       Традиція розмальовувати писанки є практично у всіх народів. Яйце завжди символізувало нове життя. Але неодмінно стається так, що старе повинне дати місце новому. Тому писанку символічно розбивають.

Слов’яни катали писанки по землі для родючості та зберігали впродовж року, щоби захистити домівку від різних негараздів. Якщо хтось хотів поспілкуватися з померлим родичом, він брав три червоних яйця і похристосувався з ним на його могилі, а самі яйця згодовував потім птахам.

Існує багато легенд про появу звичаю фарбувати яйця. Одні пов’язують його з імператором Марком Аврелієм. Курка, що належала його матері, знесла яйце, всіяне червоними крапками, що означало народження майбутнього правителя. Римляни надсилали один одному фарбовані яйця як привітання.

Інші вважають, що після смерті Христа іудеї зібрались на бенкет, на якому серед інших страв була засмажена курка та зварені яйця. Один з присутніх заявив у ході розмови, що Ісус воскресне через три дні, на що господар відповів: «Якщо курка на столі оживе, а яйця почервоніють». На його подив так і сталось.

Ще одна легенда розповідає, що першою фарбувала яйця Діва Марія, яка таким чином забавляла маленького Ісуса.

Хтось більше схиляється до версії, що все набагато простіше: колись (як і тепер) впродовж посту не можна було вживати багато продуктів, серед яких були і яйця. Бажаючи зберегти цінні харчі, люди варили їх, а щоб не переплутати із сирими, фарбували.

Однак, найбільш розповсюдженою є розповідь про те, як Марія Магдалина прийшла до Тиверія і подарувала йому за тодішнім звичаєм яйце. Коли вона розповідала йому про воскресіння Христа, той не повірив: «Як може хтось воскреснути з мертвих? Це так само неможливо, як якби це яйце раптом стало червоним». Так і сталось, яйце почервоніло, на що здивований імператор вигукнув «Воістину воскрес!»

До речі, найбільша писанка знаходиться в канадському містечку Вегревілль: 8 м завдовжки, 5 м завширшки, а важить це чудо близько 2 тон. Не дивуйтесь, вона така важка, тому що збудована з уламків літаків (хоч як не дивно це звучить). Подібно до флюгера, вона повертається за вітром, а видно її в радіусі кількох кілометрів. Створили це диво на згадку про перших українців, котрі приїхали на територію Канади багато років тому.

Великдень

         Святкування Великодня з часом обросло новими звичаями та традиціями. Але це не означає, що ми забули про старі обряди.

Ось, наприклад, в давнину першого великоднього дня всі господині залишались вдома та накривали стіл. Гостинці були заздалегідь готові для приходу гостей і стояли весь день. Натомість чоловіки ходили від хати до хати, вітаючи родичів та знайомих.

За святковим сніданком споконвіків збиралася уся сім’я, щоби триматися разом і наступного року. У цей час свати ходили один до одного. Молодята сідали в червоний кут, наречений звертався до своєї майбутньої дружини тільки на «ви» і пригощав її різними стравами.

А ще, кажуть, якщо у четвер великоднього тижня викинути з будинку весь мотлох, то впродовж року у домі буде чисто.

Паска

       Щороку наші господині готують паску, яка є чи не найголовнішим атрибутом у святковому кошику. Однак у кожної країни є свій аналог святкового хліба. Британці, наприклад, печуть великодній кекс.

Найстаріший святковий кекс, котрий зберігся до наших днів, був приготовлений ще у 1821 році Вільямом Скіннером. Цікаво, що за стільки часу він навіть не запліснявів і досі пахне як свіжий. На ньому все ще видно зображення хреста. Реліквія належить пра-пра-правнучці пекаря, 91-річній Ненсі Тітман, яка планує передати її своїм дітям, внукам, а згодом і правнукам.

А якщо звернутись до древніх традицій, шматком освяченої паски українці годували птахів, котрі сідали на вікно. Це був символ багатства та удачі.

 Святкові гуляння.

             Після святкового сніданку наші пращури влаштовували гучне гуляння з іграми, гойдалками та хороводами. Подекуди вони могли затягнутись на кілька тижнів. У багатьох народів була традиція водити великий хоровод під народну музику. А на гойдалках каталися всі, хто хотів позбутися гріхів та різних напастей.

Цікаві традиції народів світу

          Святкування Великодня не має жодних стандартів, тому кожен народ має власні цікаві звичаї та обряди. Наприклад, у Болгарії люди виготовляють багато різних глиняних горщиків із хорошими побажаннями та скидають їх з верхніх поверхів будинків на знак перемоги над злом. А кожен бажаючий може взяти собі кусник цього горщика додому на щастя. Писанки тут дозволено фарбувати тільки у Чистий четвер, а на святковому столі повинні бути баранина та червоне вино.

У Фінляндії у цей день також святкують прихід весни. Напередодні свята фіни садять в горщики жито або траву. Коли з’являються перші пагінці, вважається, що вони приносять до домівки весняні барви та настрій.

Для шведів великоднім символом є не яйце, а саме курча. Тому тамтешні жителі прикрашають ними свої домівки. Крашанки вони роблять з картону, а всередину кладуть цукерки.

Колись в Італії напередодні Великодня по домівках розносили палаючий факел – вогонь із церкви, однак сьогодні на місце цієї традиції прийшли феєрверки.

 

Інформація про виконання Державної цільової Програми національно-патріотичного виховання

Інформація про відзначення Дня Соборності в ЗП(ПТ)О

Довідка про проведені заходи до Дня захисників та захисниць України

Довідка про заплановані заходи з відзначення 30-ої річниці Незалежності України в ЗП(ПТ)О

Довідка про заплановані заходи з відзначення 25-ої річниці Конституція України в ЗП(ПТ)О

 

Творче об’єднання “Подільський край”

 

Творче об’єднання «Подільський край» працює упродовж 12 років на базі Вінницького державного центру естетичного виховання учнів професійно-технічних навчальних закладів. Організаційна структура об’єднання складається з 6 гуртків та клубів краєзнавчого спрямування: «Джерело», «Краєзнавець», «Промінь», «Подоляни», «Сокіл», «Юний історик».

На спільних засіданнях вихованці знайомляться з історією та побутом, ремеслами і промислами українського народу свого регіону, беруть участь у майстер-класах з писанкарства, фітофлордизайну, соломоплетіння; зустрічаються з народними умільцями Вінниччини, проводять цікаві екскурсії, виховні години, усні журнали. Зокрема: «Слава і гордість Подільського краю», «Вони воювали за Батьківщину», «У єдності сила народу!», «Красо України – Поділля», «Незалежна Україна – у мріях виплекана, в боротьбі народжена». Такі заходи прищеплюють вихованцям любов до традицій свого народу, повагу до його історії, формують духовність, як моральну цінність людини.

Члени об’єднання  є активними учасниками  обласних та Всеукраїнських історико-краєзнавчих, етнографічних, пошукових експедицій, акцій, таких як: «Визначні місця Вінниччини», «Історія Хрещення Київської Русі – погляд крізь час», «А ми тую славу збережемо», «Золота спадщина Поділля»,   «Моя Батьківщина – Україна»,  «Моя країна – незалежна Україна».